Висохли всі криниці, а вулицями ходять дикі кабани: в селі на Вінниччині залишилося зо два десятки жителів
Село Гвоздів на Вінниччині, яке згадують у документах ще з XVI століття, поступово згасає. Колись тут жило близько двох сотень людей, а тепер постійно мешкають лише близько двох десятків.
Про це 3 жовтня інформує ВІТА ТБ.
У Гвоздові немає жодного магазину, аптеки чи регулярного транспорту. Продукти першої потреби сюди привозять раз на тиждень: щовівторка до села приїжджає автомагазин із Печори, — йдеться в сюжеті.
Уперше село згадується у 1559 році під назвою Гвоздовці — у грамоті польського короля Сигізмунда. Колись тут працювали ферма, школа, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт і бібліотека. Влітку кількість жителів зростає лише до 20–25.
По серйозніші покупки місцевим доводиться їхати до Немирова. Пенсіонерка Раїса Володимирівна, наприклад, доїжджає велосипедом до села Сокілець, а звідти автобусом добирається до районного центру.
Ще одна проблема — вода. У Гвоздові повністю висохли всі дев'ять криниць. Єдиним джерелом питної води лишається спільна свердловина з водонапірною вежею, тож за будь-якої негоди чи аварії село ризикує залишитися без води.
Порожніми, зарослими чагарниками вулицями тепер вільно ходять дикі кабани, борсуки, лисиці та дикі кози. Тому домашню птицю місцеві пасуть і тримають у спеціальних клітках, щоб її не забрали хижаки.
«На дві пенсії не вижити»
Пенсіонерка Тетяна Олександрівна народилася в Гвоздові, але довго жила у Вінниці. До батьківської хати вона з чоловіком повернулася після початку повномасштабної війни. Тепер жінка сама доглядає господарство: тримає курей, качок і кроликів, порає город і сад.
Працювати доводиться від ранку і до вечора. Трошки тяжко, ще й самій. На дві пенсії ми не можемо прожити, то чоловік пішов назад на роботу у Вінницю, — ділиться Тетяна Олександрівна.
За її словами, саме чоловік привозить продукти з міста або бере дружину машиною на закупи до Немирова. Жінка з сумом згадує, яким село було раніше.
Тут раніше хата на хаті була, мешкало дві сотні людей... Була ферма, школа, фельдшерський пункт, бібліотека і садочок — все було. А зараз нічого нема: ні дітей, нікого. Оце живемо тут і не знаю, чи довго витримаємо, — каже пенсіонерка.
«Серце розбивалося додому»
Раїса Володимирівна переїхала до Гвоздова у 1979 році й довго працювала в місцевому магазині. Нині пенсіонерка доглядає улюблену кобилу, тримає гусей і курей та щодня береже господарство від диких звірів.
Все в кліточках: рано встаю — виношу, ввечері заношу, пускаю пастись. Бо борсуки й лиси ходять, і кози ходять по селі, й кабани дикі. Ми йшли з сусідкою до магазина вуличкою, дивимося — якісь лапи. Питаємо мисливця, а він каже: «Це бурсук», — розповідає Раїса Володимирівна.
Жінка пригадує й перебої з водою після того, як висохли криниці.
У нас викопана скважина, там башня. Оце було тільки вдарив грим, щось зробилось — і сиділи два дні без води. Йди куди хочеш бери, — каже вона.
Попри побутові складнощі та вмовляння рідних переїхати, Раїса Володимирівна навідріз відмовляється залишати Гвоздів. Навіть з гостин в онука в Німеччині вона рвалася якнайшвидше повернутися додому.
Ми до внука їздили в Німеччину... Побула там 12 днів: ну три-чотири дні по екскурсіях, а тоді вже в мене серце розбивалося додому — на свою землю і все. Куми чоловік каже: «Бабцюа, хіба вам у нас погано?». Кажу: «Не погано, синок, хочу додому і все». Питають: «А хіба вам там добре?». Кажу: «Там я на своїй землі», — згадує пенсіонерка.
Нові сусіди
Кілька років тому в Гвоздові оселилася молода родина з двома дітьми — подружжя свідомо шукало спокійне віддалене село. Нові жителі уникають уваги преси, але старожили щиро радіють і сусідам, і дитячому сміху.
Вони шукали такого села, хотіли сюди, їм так подобається. Ой, дай Бог здоров'я, такі молоді люди! Двоє діток бігають, до бабусі біжать — я дуже довольна, — з теплотою кажуть місцеві.
Тож Гвоздів, від якого відступила цивілізація, і далі живе у своєму неспішному ритмі — завдяки людям, для яких ця земля лишається рідним домом.
Процеси демографічних змін та скорочення чисельності населення відчутні в багатьох куточках регіону. Раніше повідомляли, що на Вінниччині на одне селище стало менше через відсутність постійних жителів.
Водночас край має багату історичну спадщину, адже дослідники періодично відкривають нові факти про історію двох забутих поселень під Вінницею, які колись так само ви вирували життям.
