«Мамо, я воїн!»: історія подвигу захисника з Вінниччини Андрія Дзигаленка

Сьогодні 09:46

Цього року мужньому оборонцю Андрію Дзигаленку мало б виповнитися 41 рік, проте вже три роки його родина та вся громада вчаться жити без свого Героя. Його мати, Тетяна Дзигаленко, поділилася спогадами про життєвий шлях сина — від звичайного вінницького хлопця, який безмежно любив спорт, до легендарного воїна, що віддав життя за своїх побратимів.

Про це 17 серпня в програмі «Один день» на телеканалі ВІТА ТБ розповіла мати Героя Тетяна Дзигаленко.

Гартування характеру у вінницькій спортшколі та перші життєві кроки

Андрій народився 30 липня 1985 року. З самого дитинства він вирізнявся волелюбністю та пристрастю до спорту: влітку його життям був футбол, а взимку — хокей. Батьки віддали хлопця до місцевої спортивної школи, де тренери Олександр Володимирович та Руслан навчали юнаків не лише спортивним дисциплінам, а й справжньої мужності та витривалості. Хлопці бігали під зливою, віджималися в калюжах, вчилися самостійно готувати та прати. Саме цей суворий шкільний гарт заклав фундамент його майбутніх перемог і рішень. У дорослому віці Андрій грав за футбольну збірну свого селища, а згодом — і за команду своєї військової частини.

До того як стати на захист країни, Андрій шукав себе у багатьох цивільних сферах: працював торговим агентом, продавав каву та вино, захоплювався швидкістю і мав власний мотоцикл. Вирізнявся загостреним почуттям справедливості, тому брав активну участь у Революції Гідності на Майдані в Києві.

Його головним життєвим гаслом, запозиченим із прочитаних книг, стали слова: «Бути воїном — жити вічно».

Доброволець 2014 року

У 2014 році для Андрія не існувало компромісів — він першим з родини пішов захищати Україну. Без вагань вступив до батальйону «Вінниця». Слідом за сином на фронт вирушив і його батько, Петро Дзигаленко.

Мати згадує, як одного разу від батька не було звісток п'ять днів, і вона в розпачі попросила сина розшукати його. Андрій знайшов батька на позиціях та вирішив влаштувати сюрприз: приїхав повністю екіпірований, у шоломі та захисній масці. Оскільки батько за званням був молодшим, Андрій суворим голосом наказав покликати рядового Дзигаленка. Батько біг у важкому бронежилеті та почав за статутом віддавати синові честь, а Андрій під маскою ледве стримував сміх, насолоджуючись моментом, — розповідає Тетяна Дзигаленко.

Згодом через стан здоров'я матері батько демобілізувався, але син залишився у війську. Коли батальйон «Вінниця» почали розформовувати, Андрій успішно склав іспити до підрозділу військової розвідки. Він казав матері: «Мамо, я напевне в цьому житті найкраще що вмію — це воювати. Я воїн».

Мріяв після війни навчати молодих хлопців володіти зброєю та захищати свої родини.

Будинок офіцерів та запеклі бої

У дитинстві Андрій дуже боявся вигляду крові, проте війна повністю змінила його. Коли він перебував у Вінниці під час страшного російського ракетного удару по площі біля Будинку офіцерів 14 липня 2022 року, чоловік одразу кинувся на місце трагедії. Там він заспокоював молодих медсестер, у яких від жаху тряслися руки, та допомагав надавати першу допомогу пораненим. Тоді ж намагався врятувати молоду лікарку Тетяну Харченко, яка тепер похована на цвинтарі поруч із ним.

З початком повномасштабного вторгнення Андрій пройшов найгарячіші точки фронту: Попасну, Краматорськ та Бахмут. Він здобув славу надзвичайно влучного стрільця. Під прицілом ворожих снайперів воїн неодноразово виходив на поле бою, аби евакуювати тіла загиблих побратимів.

Немає людей, які не бояться. Просто одні пасують і тікають, а інші бояться і йдуть уперед, бо кожна мати чекає свого сина, — казав Андрій матері.

Навіть після важких травм та двох складних операцій на хребті в Київському інституті хребта Андрій відмовився залишатися в тилу й повернувся до своїх хлопців. Під час однієї з операцій, коли над ним висів ворожий дрон, а через проблеми зі спиною відмовили ноги, вижити воїну допомогла спортивна кмітливість — він майстерно прикинувся мертвим, і безпілотник полетів геть.

Останній бій у Торецьку

Андрій палко любив свою родину та плекав великі плани. Разом із дружиною вони виховували донечку Маргариту, яку батько обожнював і прагнув виростити справжньою королевою. Батьківська турбота проявлялася в усьому: перед відправкою на чергове завдання у 2022 році він власноруч забив дошками вікна в орендованій спальні дружини, аби дівчат не поранило уламками скла під час можливих обстрілів. Також Андрій своїми руками розпочав будівництво дитячого майданчика у рідному селі, мріючи зробити його зразковим для місцевої малечі.

Остання зустріч із матір'ю на вокзалі була важкою: Андрій страждав від болю у спині та тихо зізнався, що дуже втомився. Його життя обірвалося 18 серпня у Торецьку. Повернувшись із першого успішно виконаного завдання, він побачив, що на другу небезпечну операцію відправляють зовсім молодих хлопців. Андрій сказав: «Я піду». З цього виходу він не повернувся, ставши єдиним загиблим у тій операції. Герой віддав своє життя після майже 10 років безперервної боротьби.

Пам'ять житиме вічно

Сьогодні рідне селище та родина Андрія роблять усе, щоб його подвиг не було забуто. За рішенням громади вулицю Польову було перейменовано на вулицю імені Андрія Дзигаленка. У його школі за кошти громади встановили пам'ятні дошки полеглим випускникам. Родина продовжує облаштування дитячого майданчика, про який так мріяв Андрій.