Мільйон гривень за одного «залізного побратима»: чому підрозділам не вистачає наземних роботизованих комплексів

Наземні роботизовані комплекси стали важливою ланкою логістики та евакуації поранених на передньому краї. Ці машини доправляють воїнам боєприпаси, медикаменти й питну воду туди, куди не здатен проїхати жоден пікап чи бронетехніка. Ціна одного такого комплексу становить щонайменше мільйон гривень.

Про це в програмі «Антропія» на телеканалі ВІТА ТБ повідомив автор проєкту Віталій Ковач разом із військовими.

Головне завдання таких машин — замінити піхотинця там, де це можливо, та зробити небезпечну роботу замість людини. Попри те, що це залізо, бійці ставляться до роботів як до живих побратимів: після складних виходів їх гладять і з ніжністю примовляють «Мала, старайся» або «О, маленька повернулася».

Кожна місія комплексу — це ретельно спланована операція, яка вимагає злагодженої роботи розвідки, аеророзвідки та засобів радіоелектронної боротьби.

Хто керує залізними помічниками

Керують роботами висококласні оператори. Один із них — Юрій, який у цивільному житті працював звичайним шофером, а на фронті опанував комплекс усього за 15 хвилин. В одному з бойових виходів завдяки своїй фаховості та миттєвому маневру він урятував машину від атаки російського FPV-дрона «Ждуна», що летів на швидкості 100–150 кілометрів на годину.

Попри проходження навчальних центрів, військовим доводиться донавчатися безпосередньо в бойових умовах. Реальний бій ставить виклики, які важко відтворити на навчаннях: раптова втрата супутникового чи радіосигналу, поломки, ворожі обстріли чи необхідність витягати робота з кювету та вручну перезапускати системи.

Логістичний тетріс на 400 кілограмів

На фронті виконують завдання різні моделі комплексів, зокрема «Мураха» та «Воля», які відрізняються вантажопідйомністю, силовими установками та акумуляторами. Хоча паспортна вантажопідйомність «Мурахи» становить 200–250 кілограмів, бійці змушені вантажити на неї по 300–400.

З дощок, палок, плівки та скотчу захисники майструють додаткові яруси, аби вмістити:

• газові балони та генератори;
• каністри з пальним;
• рації;
• безпілотники Mavic;
• питну воду, яка під час спеки на вагу золота.

Аби підвищити дальність руху, підрозділи за власні кошти купують додаткові акумулятори та обов'язково встановлюють Starlink для надійного зв'язку. Окремі місії тривають від 9 до 12 годин, а відстані сягають 15–30 кілометрів в один бік — загальний пробіг за вихід доходить до 40–60 кілометрів. Деякі комплекси вже подолали понад 500 кілометрів.

Після повернення техніку ретельно тестують, оглядають ходову частину, ланцюговий привід і гусениці, а також заряджають одразу двома пристроями. Бійці підтримують прямий зв'язок із заводом-виробником для оперативної модернізації конструкції.

Чому допомога тилу вирішальна

Першого роботизованого помічника для військових придбала профспілка вчителів Ужгорода, а згодом до фінансування долучилася Ужгородська міська рада. Хоча бригадам виділяють державний бюджет, цих коштів постійно бракує через велику протяжність фронту та інтенсивність боїв.

Зараз підрозділ планує закупити п'ять нових комплексів «Воля». Військові наголошують, що підтримка тилових громад, бізнесу та звичайних громадян суттєво підвищує рівень виживання бійців на передовій. Навіть відмова від однієї ранкової кави та донат у 50 гривень допомагають зберігати життя захисників.