За кілька днів до загибелі зробив пропозицію "Пташці" - історія Героя з Браїлова

Мати морського піхотинця Ярослава Христюка з Браїлова розповіла історія сина, який захищав Маріуполь та віддав там найцінніше - своє життя.

Про мужність захисника, його відвагу та кохання до парамедикині "Пташки" мати розповіла АрміяInform.

Жити на вулиці Ярослава Христюка, названій іменем сина, - велика честь і  нестерпний біль…Сюди після звільнення з полону приїжджала його наречена, парамедик Катерина на позивний "Пташка", із якою вони разом воювали в оточеному Маріуполі, тут зберігаються нагороди сина, амуніція, але сам Ярослав сюди вже ніколи не приїде… - розповідає мати Ярослава Юлія.

Юлія пригадує, що своє рішуче "Буду морським піхотинцем", син сказав щойно йому виповнилось 18 років. На дворі якраз був 2014 рік, починалась війна. Відверто запитала: "Можу зробити щось, аби тебе зупинити?". Не здивувалась, коли почула: "Мамуль, я мушу захищати країну! Ти пишатимешся мною, обіцяю!".

Два ордени "За мужність"

Мати й справді неймовірно пишалась сином. Два ордени "За мужність" - спочатку ІІІ ступеня, потім ІІ ступеня, три поранення, після яких він швиденько вилікувався і знову пішов у бій. У нього стріляли, кидали впритул гранати, він потрапляв у засідки, витягав побратимів…

Навіть додому після поранень заїхати зазвичай не встигав, одразу повертався на позиції, - ділиться жінка. - Пам’ятаю, як телефоную і чую відлуння, розумію, що в бліндажі точно не було б такого ехо. Кажу: "А ну не обманюй! Ти де?", а він: "Мамуль, не починай… Дрібниці, нічого серйозного, то й не хотів хвилювати…". А у самого сухожилля перебиті, поранення шиї, куля пройшла біля життєво важливих органів… Особливо не ділився фронтовими перипетіями. Я і про другий орден "За мужність" дізналась же після того, як Президент на сторінці відео із нагородження виклав… Запитала обережно: "За що нагородили?", а син жартома відповів: "Ой, мам, то була серйозна робота…". От і вся розмова. Хоча не про службу ми розмовляли дуже багато, - розповідає жінка.

23 лютого 2022 року Ярославу виповнилось 26 років. Він був у Маріуполі, де на той момент вже було, м'яко кажучи, неспокійно.

У мене четверо діток, молодший син напередодні вторгнення переніс складну операцію на серці, він три роки прослужив у механізованій бригаді. Старша донька вже кілька років жила у Польщі, молодша - школярка. Ярослав наполягав, аби ми заправили автомобіль і були готові до різних сценаріїв. Казав, що меншу сестру краще теж відправити за кордон, хвилювався за здоров'я брата… Страшно було чути від сина: "Мам, вони нелюди, якщо попруть далі, зупинити їх буде непросто…" А ще попередив, що може не виходити на зв’язок і, якщо так трапиться, щоб я не хвилювалась. Запевнив, що відсутність новин - це вже хороші новини, - говорить згорьована мати.

Таки спіймав свою "Пташку"

Юлія розповідає, що хоча початок 22-го року був напруженим, одразу зрозуміла, що син закохався. Каже, що це не помітити було важко.

Він усміхався, змінилась розмова, перестали проскакувати лайливі слова, став ще добрішим… Йому було добре і це одразу впадало в очі. А я все чекала, коли сам розповість. Напередодні вторгнення таки почула: "Мам, у мене є дівчина, вона - найкраща…", - пригадує жінка. - Цікаво, що він все дитинство ловив пташок. Ставив різні пастки, а потім їх відпускав. Мабуть, у нашій хаті було все, що літає. Тож, коли він почав зустрічатись із Катрусею, сказав: "Таки спіймав свою "Пташку"… Відверто кажучи, я навіть прізвища її не знала. Тож, аби знайти її рідних, довелось постаратись.

Коли Каті вдалось зателефонувати матері додому із полону, вона сказала: "Треба знайти маму Ярослава!". На що її мати відповіла: "Катрусь, вона мене вже знайшла".

На той момент ми вже навіть бачились із мамою Каті, разом ставили прапорці загиблим у столиці. Після звільнення з полону Катя до нас заїжджала, ми спілкуємось, вона називає мене мамою… Катя - дуже хороша дитина, одночасно бойова та ніжна. А її мама, тато, брат - просто неймовірні люди. Катруся багато розповідала, як мило розвивались їхні стосунки, як навіть у таких жахливих умовах вони підтримували одне одного, як Ярослав не дозволяв їй мити посуд у холодній воді, як знаходив шкарпетки, аби вона не мерзла в ноги… Впевнена, у них була б прекрасна родина, - каже мати загиблого Героя.

Остання розмова з сином

Зв'язок із Ярославом обірвався уже 28 лютого. Та Юлія пам'ятала синові настанови про те, що відсутність новин - це хороші новини…

28-го вони так весело розмовляли із братом по відеозв'язку, жартували, сміялись. Я зайшла в кімнату й кажу: "Теж хочу, щоб ти мені так подзвонив!". Ярослав відповів: "Мамуль, скоро наберу"… І все… Відтоді - тиша… У нас і до того бувало, що син тиждень, а то і більше, не виходив на зв'язок. Не можу сказати, що я така стійка і мужня. Насправді пила заспокійливі та щосили намагалась не читати новини про Маріуполь, щоб не зійти з розуму. Я знала, що він буде першим із перших, не сидітиме в укритті, тому в глибині душі була готова до будь-якого поранення… Але не до такого.

Надію на те, що син живий, обірвав візит місцевої влади та представників військкомату.

Тільки вийшла і побачила їх, як фізично земля пішла з-під ніг. Навіть не хотіла відкривати хвіртку, бо розуміла, що це буде все… Син завжди казав: "У разі чого - тобі прийдуть і скажуть…". Я одразу зрозуміла, що це воно і є, ось той найгірший варіант, якого я так боялась, коли мій 18-річний син заявив "Буду морпіхом"… Мені щось казали, щось зачитували… Я лиш запитала: "Можливо щось наплутали? Можливо живий?" Почула: "Ні, загинув…" Біль такий, що не передати словами. У діток - сльози градом летять. Не раз бувало, що я йшла на вулицю, аби виплакатись, а приходила і бачила, як молодший син вмивається. Запитую: "Плакав?", а він: "А ти теж?".

Пізніше Юлії зателефонує побратим Ярослава, розкаже, як той із двома кулями в грудях врятував йому життя, подякує… Друзі поділяться, як він відважно воював у Маріуполі, викрадав броньовані машини під носом ворога, нищив окупантів і боровся за своїх… Комбат скаже, що Ярослав, як ніхто інший заслуговує на найвище звання Героя України, "Пташка" поділиться, що він показав їй, що таке вірність і справжнє кохання…

Вулицю, на якій ми проживаємо, хотіли назвати іменем Степана Бендери. Та сусіди об’єднались і сказали: "А навіщо? У нас є свій Герой!". Мене, як маму, лиш запитали, чи я не проти. Ярослав дійсно вартий того, щоб про нього не забували, - каже мати Героя.

Нагадаємо, трагічна звістка знову надійшла у Калинівську громаду з Донеччини. В результаті артилерійського обстрілу, Герой з Калинівської громади Олександр Рибак отримав множинні поранення не сумісні з життям.