Як віряни вшанували пам’ять Собору Вінницьких святих

У Вінницько-Тульчинській єпархії вшанували пам’ять Собору Вінницьких святих, до числа яких належить уродженець села Кулига, преподобномученик Василій (Мазуренко).

Про це 4 вересня інформує пресслужба єпархії.

Протягом багатьох років жителі села Кулига прагнули вшанувати свого земляка, розстріляного російськими комуністами, пам'ять про якого жила протягом багатьох поколінь, — йдеться у повідомленні.

У квітні 2023 року релігійна громада села Кулиги остаточно покинула московський патріархат і приєдналася до Помісної Православної Церкви України. Парафіяни храму Св. ап. Іоана Богослова знову виявили бажання вшанувати святого Василія, який народився і певний час служив у їхньому селі. Старанням настоятеля храму протоієрея Василія Диди, іконописець із Хмільника Михайло Бабій написав ікону преподобномученика Василія (Мазуренка). Святий Василій повернувся у своїй іконі до свого рідного села, до свого українського храму, щоб бути зі своїми земляками, молитися за них у цей важкий час воєнного лихоліття. Молитися за мир і за те, щоб віра Христова, за яку він віддав своє життя, ніколи не згасла у серцях жителів Кулиги та всього Літинського краю.

1 вересня у храмі села Кулига звершили святковий молебень та освячено ікону преподобномученика Василія. Богослужіння очолив настоятель храму протоієрея Василій Дида у співслужінні настоятеля парафії села Селище протоієрея Василія Буйницького. Після закінчення богослужіння був звершений Хресний хід довкола храму з іконою преподобномученика Василія (Мазуренка).

Преподобномученик Василій (Мазуренко)

Преподобномученик Василій народився 5 квітня 1882 року в селі Кулига Літинського повіту Подільської губернії в українській сім'ї селянина Кирила Мазуренка і в хрещенні був названий Володимиром. 

У 1894 році Володимир закінчив сільську школу і до двадцятивосьмирічного віку жив разом з батьками, допомагаючи їм по господарству. У 1910 році він відправився до Києва і вступив послушником у скит Феофанія при Київському Михайлівському Золотоверхому монастирі, що знаходився за вісімнадцять кілометрів від Києва, де подвизався до 1916 року. Потім він жив при архієрейському будинку в Катеринославі (зараз Дніпро) і тут був пострижений у чернецтво з ім'ям Василій і висвячений 1922 року в сан ієродиякона.

У 1922 році єпископ Вінницький Амвросій (Полянський) направив ієродиякона Василія до Немирівського Миколаївського монастиря у Брацлавському повіті, де він прослужив до 1924 року. 1925 року ієродиякон Василій був висвячений на ієромонаха і направлений на служіння до Іоанно-Богословського храму в рідному селі Кулига. Тут він прослужив  до 1927 року. У 1927 році він перейшов до Ґранівського Спасо-Преображенського  монастиря і прожив тут близько місяця, а потім був призначений настоятелем Свято-Михайлівського храму в селі Антонівка, де служив до 1928 року. 1929 року ієромонаха Василія перевели служити до храму святого великомученика Димитрія Солунського у селі Ладижинські Хутори Вінницької області.

Живучи у селі Ладижинські Хутори, отець Василій потрапив під пильну увагу співробітників Тульчинського окружного відділу ГПУ, які стали наполегливо схиляти його до співпраці. Йому здалося, що якщо він не погодиться, його відразу ж заарештують, і, бажаючи дещо відкласти час арешту, він у червні 1929 року дав згоду працювати з ГПУ під псевдо «Васілій». Його зобов'язали давати відомості про духовенство та чернецтво. На практиці він з першого дня став ухилятися від співпраці. Так тривало протягом року та кількох місяців. 

22 квітня 1931 року ієромонаха Василія заарештували й затримали під вартою в камері попереднього ув'язнення в Гайсинському відділенні міліції. І одразу ж почалися допити. Відповідаючи на запитання слідчого, священник сказав, що справді до нього додому ходять селяни, але виключно з церковних питань. Іноді він сам виходив з дому за якоюсь церковною справою, і, зустрічаючи його на вулиці, селяни, бувало, про щось питали, скаржилися, що влада все у них відбирає; на всі ці запитання та скарги він відповідав однаково: такий настав час і треба підкоритися. Він додав, що знайомство мав лише з благочинним та зі священником із сусіднього села; останній під час зустрічей іноді запитував про те, як справи зі сплатою податків, які влада вимагає від церкви. Про політику вони не говорили.
Проти ієромонаха Василія свідчив житель села Ладижинські Хутори, засуджений свого часу за вбивство у п'яній бійці на два роки та вісім місяців каторжних робіт, тож у нього вистачало мотивів підписувати те, що вимагав слідчий. Він засвідчив, що священник був тісно пов'язаний із заарештованими й потім висланими селянами, записаними владою в куркулі, що він створив при храмі церковну громаду, «сестринство», члени якої часто відвідували будинок священника і виступали проти організації колгоспу та заходів, що проводяться радянською владою в селі. Навесні 1930 року священник цілими днями бував у храмі й до нього приходили жінки, мабуть, радитися щодо колгоспу.

Інший свідок засвідчив, ніби священник казав, що колгосп — це ярмо для селян, що люди, які вірять у Бога, не можуть і не повинні входити до колгоспу. Під час чергової кампанії, що проводиться радянською владою, він вів агітацію проти радянської влади й говорив: «Доки грабуватимуть селян? Це все тому, що ми мовчимо і робимо все, що наказує влада».

Один зі свідків сказав, ніби отець Василій закликав не йти до колгоспу, а засівати землю самостійно, бо там, де селяни організовані до колективів, хліб завжди пропадає.

Допитавши отця Василія та свідків, співробітники місцевого ГПУ 1 червня 1931 року дійшли висновку: ієромонах Василій винним себе не визнав, а зібраних доказів для віддання ієромонаха Василя під суд, недостатньо, і тому слід відправити справу дільничному прокурору на припинення та одночасно порушити клопотання про направлення його до Судової трійки при Колегії ДПУ УРСР. І було висловлено про необхідність застосування «до обвинуваченого як міру соціального захисту заслання до концтабору строком на п'ять років».

Районний прокурор цю пропозицію підтримав, а працівники місцевого апарату ГПУ — тим паче. Однак Особлива нарада при Колегії ГПУ УРСР змінила вирок, і 14 серпня 1931 року ієромонаха Василія засудили до трьох років заслання на Північ Росії, і його відправили по етапу до міста Архангельська.

Після закінчення заслання отець Василій продовжив пастирське служіння у храмі Різдва Богородиці у селі Клемове Срібно-Прудського району Тульської області (нині Московської області).

24 листопада 1937 року управління НКВС по Тульській області виписало постанову на арешт ієромонаха Василія з визначенням, що він має утримуватись у тульській в'язниці. Він був звинувачений у ворожому настрої до радянської влади, а також у тому, що «під виглядом здійснення релігійних обрядів» ходив будинками колгоспників і вів антирадянську агітацію проти виборів до Верховної Ради СРСР.

12 грудня 1937 року отець Василій був заарештований і поміщений у камеру попереднього ув'язнення при районному відділенні НКВС у Срібних Ставках.
Було допитано свідків, один з яких засвідчив, що одного разу священник зупинив його на вулиці й запитав, чому він відступився від церкви. Той відповів, що до церкви він не ходить дуже давно, не знаходячи там нічого корисного для себе. І на це ієромонах Василій сказав: «Це більшовики зробили з тебе безбожника. Якби не було радянської влади й цих антихристів-більшовиків, ти ніколи не був би безбожником. Це вони весь народ збентежили, церкви закрили, порушили віру, а там, де й залишилися церкви, жодного життя не дають. Замордували всякими поборами. Податками закатували».

Почалися допити священника, фрагменти яких збережені в архівах:

« — Вам предъявлено обвинение в том, что вы проводили антисоветскую агитацию среди колхозников. Признаете вы себя в этом виновным?  — спитав ієромонаха Василія слідчий.

— Ні, винним я себе не визнаю. Ніколи я ніде ніякої антирадянської агітації не вів, — відповів священник.

— В руках следствия находятся неопровержимые данные о вашей контрреволюционной агитации. Требуем от вас признания своей вины! 

— Я це заперечую. Повторюю, що я ніколи й ніде жодної антирадянської агітації серед колгоспників не проводив.

— Допрошенный нами свидетель показал, что вы в беседе с ним выражали злобную ненависть к советской власти и гнусно клеветали на советскую власть и колхозы. Требуем от вас признания своей вины!

— Категорично заперечую. Це зовсім не так. Все, що мені прочитано, не так. Ніколи я таких розмов не вів. Взагалі, я поводжуся дуже замкнуто та обережно. Нікуди не ходжу. Більше буваю вдома. До мене також ніхто не ходить.

— Вы упорно врете. Следствию известно, что в октябре у вас в доме была церковница Лапшинова, с которой вы вели антисоветские разговоры против выборов в Верховный Совет СССР. Признаете ли вы это или нет?
 
— Це я також категорично заперечую. Ніколи Лапшинова у мене в будинку не була, і жодних розмов, тим більше проти виборів до Верховної Ради, я з нею, а також з іншими особами ніколи не вів. Це вигадка».

Цей допит отця Василія відбувся незадовго до того, як йому винесли смертний вирок.

30 грудня 1937 року трійка при УНКВС СРСР Тульської області засудила ієромонаха Василія (Мазуренка) до розстрілу. Розстріляний на другий день після Різдва Христового, 8 січня 1938 року і похований у спільній невідомій могилі.

17 липня 2006 року, визначенням Священного Синоду РПЦ, ієромонах Василій був зачислений до лику преподобномучеників. 1 квітня 2015 року Священним Синодом УПЦ установлене свято на честь Собору Вінницьких святих.

У Собор зараховані 15 подвижників, життя і подвиг яких пов’язані з Вінниччиною: 

• святителі Петро Могила, Амвросій (Полянський), Феодосій Чернігівський;
• преподобні Антоній Печерський, Феодор Острозький, Феофіл Київський;
• священномученики Олександр (Петровський), Інокентій (Тихонов), Порфирій (Гулевич), Іоанн Мельниченко, Олексій Воробйов і преподобномученики Іоанн (Лаба), Євтихій (Качур), Геннадій (Ребеза), Василій (Мазуренко).

Нагадаємо, до митрополита Вінницького і Барського Симеона звернувся священник УПЦ (що перебуває у єдності з московським патріархатом) протоієрей Анатолій Кузнецов з проханням прийняти його у клір Вінницько-Барської єпархії Православної Церкви України. Священник також передав Архієрею прохання про приєднання до автокефальної Православної Церкви України від своїх парафіян з сіл Михайлівка та Жабелівка Вінницького району.