У Жмеринці встановили пам'ятник морпіху «Христосу», який загинув під Маріуполем, рятуючи побратима
Морпіх Ярослав Христюк із Жмеринки з позивним «Христос», який воював із 2014 року, загинув навесні 2022 року під час оборони Маріуполя, рятуючи побратима. Його тіло досі залишається на тимчасово окупованій території, а у жмеринському парку встановили пам'ятник бійцю.
Про це 20 листопада в програмі «Серце матері» на телеканалі ВІТА ТБ розповіла мама воїна Юлія Христюк.
Я запитувала: «Що я можу зробити як мама?» — «Все, що ти можеш зробити — це підтримати мене». І я його підтримувала, — ділиться Юлія Христюк.
Боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Ярослав Христюк був найстаршим сином у багатодітній родині, яку Юлія Христюк виховувала самотужки. Жінка згадує, що саме він першим назвав її мамою, змалечку вирізнявся неймовірною енергійністю, усе тримав під контролем і став для сім'ї надійною опорою та захистом.
У 2014 році хлопець закінчив Жмеринське вище залізничне училище за фахом столяра й одразу повідомив матері про твердий намір іти на військову службу — аби його майбутня сім'я та діти жили під мирним небом.
Перший день його служби припав на 29 серпня 2014 року. Спершу юнака не пускали в зону АТО, оскільки через відсутність батька він як старший син вважався годувальником сім'ї до 25 років. Проте Ярослав просив матір нікому не показувати відповідну довідку, наполягаючи, що має бути поруч із побратимами, і зрештою домігся відправки на передову.
Поранення, прихована правда та позивний «Христос»
Намагаючись уберегти матір від хвилювань, боєць ніколи не розповідав про небезпеку й переконував, що на службі все спокійно — у слухавці жінка жодного разу не чула пострілів. Навіть про перші поранення він мовчав, а маючи 45 днів відпустки, замість поїздки додому повертався до хлопців. Лише після тяжкого поранення в шию, приїхавши на перев'язки додому, він зізнався: «Знаєш, мамуль, добре, що я живий лишився. Ти не уявляєш, що ми пережили».
Страху Ярослав не знав, однак надзвичайно важко переносив загибель бойових товаришів: у перші роки служби майже не спав і крізь сон називав кожного полеглого побратима. Удома він бував лише двічі-тричі на рік і намагався обійняти кожного з рідних. Після завершення двох контрактів мати просила сина змінити життя, але восени 2021 року він підписав третій контракт на п'ять років.
Він завжди мені казав: «Ну, мамуль, ти ж розумієш: життя — це війна, війна — це життя. Неважливо, скільки прожив — важливо, як ти прожив. А там хлопці, і вони мене чекають, я там потрібен», — згадує Юлія Христюк.
Інші позивні за ним не закріпилися — побратими знали його саме як «Христа», адже він незмінно виносив із поля бою поранених. Командири й товариші відзначали його справедливість, чіткість та безкомпромісність у питаннях безпеки: він ретельно вивчав тактику противника, нагадував бійцям одягати бронежилети й каски, а найризикованіші завдання брав на себе. Після однієї з ротацій воїн зізнався матері, як важливо для нього те, що за пів року йому не довелося телефонувати жодній іншій мамі зі страшною звісткою.
За роки служби з 2014-го Ярослав отримав 14 нагород, остання з яких — посмертна. Воїн є повним кавалером ордена «За мужність».
Оборона Маріуполя, останні слова та подвиг
Восени 2021 року, ще до початку повномасштабного вторгнення, підрозділ Ярослава заїхав на ротацію до Маріуполя. У перші дні великої війни зв'язок із ним ще жеврів: на ранкове повідомлення матері 28 лютого із запитанням «Як ти?» та словами любові відповідь надійшла лише вранці 1 березня.
Я вас дуже люблю, — такою була остання СМС-ка від сина.
Також він устиг зателефонувати молодшому братові-військовому, зізнавшись, що бачив багато боїв, але такого пекла, як у Маріуполі, не зустрічав ніде. Востаннє живим побратими бачили Ярослава, коли він із побитими руками приповзав на «Азовсталь», приносячи бійцям цигарки та харчі, знайдені навіть у захоплених ворогом районах, і відмовлявся їсти сам.
Згодом зв'язок обірвався остаточно, а ввечері 22 березня родині зачитали похоронку: 17 березня о 15:45 Ярослав Христюк загинув під час оборони населеного пункту Волонтерівка. Боєць зазнав несумісних із життям поранень — у ліву сонну артерію, шию та двох кульових у груди — у той момент, коли рятував побратима Мішу. Врятованого морпіха встигли евакуювати гелікоптером, а родина врятованого воїна, дочекавшись повернення батька з трирічного полону, приїжджала вшанувати Ярослава й досі підтримує зв'язок із його матір'ю.
Я отримав поранення, відійшли — він прийшов із групи забирати мене, але сам отримав дуже тяжке поранення, несумісне з життям. Він загинув як герой. Я хочу сказати йому велике дякую, він зробив дуже багато героїчних подвигів. Жоден із морпіхів не зможе перечити з тим, що він був один із найхоробріших із нас. Честь! — свідчить врятований побратим Ярослава.
Побратими спершу поховали воїна під березою на заводі Ілліча, залишивши його ініціали, але згодом усіх полеглих там перепоховали у братських могилах в іншому місці. Через окупацію Маріуполя повернути тіло Героя додому наразі неможливо, однак рідні роблять усе можливе, аби гідно поховати його на рідній землі.
Пам'ять, що живе у Жмеринці
Аби в родини було місце для вшанування сина, за ініціативи командира Сергія Волинського та фонду «Сталеві» у жмеринському парку встановили пам'ятник захиснику. Крім того, за пропозицією сусідів і знайомих на честь Ярослава Христюка перейменували вулицю.
Своїм головним завданням Юлія Христюк разом з іншими матерями полеглих воїнів вважає збереження пам'яті про подвиги синів — жінки підтримують одна одну, збираються біля могил і пам'ятників та створюють фільми пам'яті для майбутніх поколінь. Як колись просив сам Ярослав, мати дбайливо зберігає всі його фото й відео.
У батьківському домі досі все так, немов захисника чекають з чергової ротації: на місці його капці та улюблена куртка, а у двір веде «легендарна» хвіртка, через яку він завжди перестрибував у відпустці, стукав у вікно й гукав: «Мамуль, я дома». Родина продовжує досаджувати сад, закладений разом із ним у 2016 році (з кількох кущів і квітів виростили вже понад дві сотні), та розмножує кактуси, що заповнили всі підвіконня ще з маленької рослини, яку Ярослав приніс у сьомому класі.
От що би сказав Ярослав? Усміхнувся б і сказав би: «Хорошо», — говорить мама Героя.






