Щороку з карти України зникає до 20 сіл: краєзнавець назвав найвразливіші райони Вінниччини

Сьогодні 10:04

В Україні понад пів тисячі сіл, де офіційно не зареєстровано жодного постійного мешканця. Особливо гостро цю проблему відчуває Вінниччина з її аграрними традиціями та великою кількістю сільських поселень. В одному з таких сіл, Гвоздові, лишилося близько двох десятків людей, однак нещодавно там уперше за 27 років народилася дитина.

Про це в програмі «Один день» на телеканалі ВІТА ТБ розповіли вінницький краєзнавець Вадим Вітковський та документаліст, автор проєкту «Хащі» Володимир Кохан.

Маємо те, що самі на городі садимо, птиця там, ще щось виросте. А більше немає нічого, ні магазину, ні аптеки, ні транспорту доїхати, десь щось купити. Хліб, щоправда, нам раз на тиждень привозять. От і все. Все, більше нам нічого немає, — розповідає Раїса Володимирівна.

Колись у Гвоздові мешкало близько двохсот людей, а школярів до сусіднього Сокільця возив шкільний автобус.

У селі працювали:

школа;
дитячий садок;
фельдшерсько-акушерський пункт;
бібліотека;
ферма.

Нині ж тут немає ні магазину, ні аптеки, ні регулярного транспортного сполучення. Хліб та випічку привозять із сусіднього села лише раз на тиждень — щовівторка.

Раїса Володимирівна переїхала до Гвоздова ще 1979 року й тривалий час працювала в місцевому магазині. За радянських часів заготовляла картоплю та яблука, їздила до Вінниці в кооперативну спілку — виборювала перші місця.

Попри побутові труднощі, пенсіонерка й далі тримає господарство. Діти кличуть її до себе, але жінка не хоче залишати рідну садибу.

Тут колись хата на хаті була. А зараз оце там хата, і це тут ми... Нині у Гвоздові лишилося хіба зо два десятки мешканців. Літом то ще трошки більше... Діти їдуть, щось привозять. Чи сама їдеш в кінці місяця, там отримуєш пенсію, скупляєшся, — ділиться жінка.

Щороку зникає 10–20 сіл

Вінницький краєзнавець Вадим Вітковський називає зникнення населених пунктів процесом закономірним, але по суті трагічним.

За попередніми даними, щороку в Україні зникає десь 10–20 сіл. Повністю їх списують. Юридично ліквідовують і знімають з усіх реєстрів — і села немає. Хати ще є, вулиці є, вся інфраструктура, яка збереглася, є. Є люди, розкидані по Україні й по світах, які народилися чи жили в цьому селі, а села немає, — зазначає Вадим Вітковський.

За спостереженнями краєзнавця, найчастіше під загрозою опиняються віддалені села Чечельницького, а також колишніх Тиврівського й Теплицького районів. Головна причина — молодь виїжджає вчитися та працювати у великі міста або сусідні області.

Шанс на відродження, на думку Вадима Вітковського, селам можуть дати внутрішньо переміщені особи.

Зараз надзвичайно багато переселенців... Вони купують будинки по цих селах. Сам я з села Бурівки Чернівецького району, тож знаю, що на територію нашої громади люди приїжджають і купують будинки. Ямпільський район теж цим відомий. Якщо створити людям умови для проживання й забезпечити роботою, вони відродять села. Їм не страшно починати з нуля, — переконаний краєзнавець.

Водночас він звернув увагу на інший процес, коли села не вимирають, а розчиняються у великих містах. Так, Вінницька міська територіальна громада вже поглинула 5–6 навколишніх сіл, які фактично стали частиною обласного центру.

Також Вадим Вітковський пригадав трагічну долю села Новоукраїнка на межі з Одеською областю. Уродженець села, IT-фахівець Петро Малий, перед смертю описав у своїй книзі історію кожного тамтешнього будинку.

Останні жителі — живі літописи

До розмови долучився мандрівник і документаліст Володимир Кохан, автор дослідницького проєкту «Хащі». Навесні його команда пройшла шляхами походу Богдана Хмельницького 1648 року — від Галичини до Хортиці, зокрема через Хмільник та Козятин.

За словами Володимира Кохана, довкола більших міст Вінниччини життя досі відносно вирує. Ідеться про Вінницю, Хмільник, Козятин, Калинівку, Могилів-Подільський, Жмеринку та Гайсин. Натомість у глибинці колишніх Мурованокуриловецького, Чернівецького, Чечельницького, Барського та Погребищенського районів ситуація залишається критичною.

Останні жителі є найціннішими книгами, найціннішими живими літописами населеного пункту. Їхні побутові історії відкривають саме стрижень проблем і занепаду села... Покинуті будинки, котрі світяться темними вікнами, — це справжні неакадемічні музеї просто неба, які, на жаль, знищуються вандалами. Металобрухт забирають, а фотографії, ікони, вишиті рушники залишаються. Ми вивчаємо їх, як археологи вивчали єгипетські піраміди, — розповідає Володимир Кохан.

Як приклад непростої долі подільських сіл документаліст навів Гулі на Південному Бузі, неподалік Кармелюкового крісла. У 1950-х роках силовики НКВС примусово виселили звідти людей. Упродовж двох десятиліть у селі жив лише один корінний мешканець, і тільки з початком повномасштабної війни в одну з покинутих хат заселилася родина переселенців з-під Києва.

Водночас Володимир Кохан не вірить у масове відродження сіл, що вимирають, у масштабах усієї країни.

Щоб відновити таку кількість сіл, в Україні просто немає людського ресурсу. Нам потрібно, щоб населення становило 60–70 мільйонів, а ми маємо 20–30 мільйонів на підконтрольній території. Це будуть лише окремі локальні осередки, де завдяки ентузіастам щось відновлюватиметься, але загальну тенденцію це не змінить, — констатує автор проєкту «Хащі».

Війна створює зони без життя

Дослідник також розмежував природний історичний занепад сіл і їхнє знищення під час бойових дій. Якщо поступово згасаючі села мають певний історичний шарм для митців, то в зруйнованих війною населених пунктах жодної романтики немає.

Нині вздовж лінії фронту від Херсонщини до Сумщини та Чернігівщини утворилася 30-кілометрова «сіра зона», або «кіл-зона», яку повністю контролюють безпілотники. Це сотні вщент зруйнованих населених пунктів, де цивільного життя практично немає.

Навіть у звільнених селах Харківщини чи північної Донеччини, де до 2022 року жило по 2–3 тисячі людей, сьогодні серед руїн виживають лише по 5–20 осіб.