Не встиг оплатити мамі букет на 8 Березня: останні дні 20-річного захисника з Вінниччини
У селі Селище на Вінниччині вшановують пам'ять Богдана Кулака — наймолодшого полеглого воїна Гніванської громади. Юнак загинув у боях на Донеччині, коли йому було лише 20 років. Його мати розповіла про свідомий вибір сина, його бойовий шлях і зворушливе останнє бажання.
Про це 20 вересня в програмі «Серце матері» на телеканалі ВІТА ТБ розповіла мати Героя Петрівна Кулак.
Він казав, що в кожному житті є свій вибір: «Я свій зробив. Мені треба йти захищати маму, родину, Україну, націю, щоб не зникла нація», — наводить слова сина жінка.
Богдан Кулак народився та зростав у селі Селище в родині педагогів. Змалку він вирізнявся відповідальністю та турботою про рідних.
Приходить і зразу нас з чоловіком питається: «А ви що сьогодні цілий день робили?». Він зразу допитується, щоб ми не лінувались. Була завжди близькість... І завжди питалася: «Богдан, чим ти пахнеш?», а він маленький каже: «Мамою пахну, мамою», — згадує мати захисника.
У 16-17 років у юнака сформувався чіткий патріотичний світогляд. Він почав глибоко цікавитися історією України, а після поїздки в Карпати привіз червоно-чорний прапор, яким замінив плакати у своїй кімнаті. Директорка школи згадувала, що з Богданом завжди було цікаво й по-доброму посперечатися на уроках історії. Хлопець вирізнявся дисципліною: завжди дотримувався слова й обов'язково дарував матері квіти на свята.
Рік підготовки замість фронту
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, 18-річний Богдан одразу прагнув іти на фронт, проте батько переконав його зачекати рік через хворобу матері. Цей час юнак присвятив інтенсивній підготовці: облаштував у лісі турнік для тренувань, бігав, проходив теоретичні тести на комп'ютері. Крім того, їздив до обласного центру, де долучився до організації «Вінницька центурія», а згодом під приводом відпочинку у Львові вирушив на вишкіл із кариматом та великим рюкзаком.
Пройшовши рекрутинговий центр і курс молодого бійця, Богдан вирушив до Латвії на навчання за спеціальністю марксмена — піхотного снайпера. Щоб оберегти матір від переживань, щодня надсилав короткі повідомлення, що з ним усе гаразд. Про його участь у запеклих боях на авдіївському Коксохімі та отриману контузію родина дізналася вже після виходу підрозділу з позицій.
Своє 20-річчя воїн зустрів на фронті разом із побратимами. За п'ять днів до загибелі, 29 лютого, Богдан зателефонував матері, а потім довго спілкувався з батьком. У понеділок увечері написав додому останні слова про те, що з ним усе добре. Проте вже о 2:00 ночі виснажених бійців терміново підняли на завдання в населений пункт Орлівка Донецької області.
5 березня 2024 року під час виконання бойового завдання Богдан Кулак загинув. Понад 10 місяців його вважали безвісти зниклим — і лише 24 січня, наступного дня після його дня народження, тіло Героя повернулося додому. Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня та Комбатанським хрестом.
Букети, яких він не встиг оплатити
Ідучи у свій останній бій, Богдан понад усе хвилювався, що не встиг оплатити замовлений для матері букет квітів до 8 Березня.
Коли йшов на останнє своє завдання, в останній свій бій, дуже хвилювався, що не оплатив мені букет на 8 березня. І так йшов бій, не знав, чи вернеться, чи не вернеться, але за це хвилювався, — розповідає мати Героя.
Пам'ятаючи про це бажання сина, жінка почала власноруч виготовляти декоративні букети. Вона не продає їх, а роздає родинам полеглих воїнів та покладає на Алею пам'яті й цвинтар. Окрім цього, вже п'ятий рік поспіль в'яже теплі шкарпетки для захисників на передовій.
Родина Кулаків постійно підтримує підрозділи Збройних Сил України: збирає кошти на дрони, а власний автомобіль, який дуже любив Богдан, передала побратимам на фронт.
Пам'ять про наймолодшого Героя Гніванської громади вшановують по-різному:
- при в'їзді до села Селище встановили пам'ятний банер;
- батько та сестра Богдана присвятили йому пішу ходу в Португалії шляхом Святого Якова завдовжки 280 кілометрів;
- родина бере участь у забігах та автопробігах у Вінниці й Києві.
Не живемо в горі, ми не занурюємося в нього. Ми живемо поряд, ми живемо з бідою нашою, з нашим горем і з нашою гордістю. Пишаємося ним, тому що він у нас найкращий, — каже мати воїна.
