Вінничанка розказала про плюси та мінуси навчання в італійській школі

Вінничанка Марина разом з дітьми виїхала за кордон через війну в Україні. Вона розповіла про плюси та мінуси навчання в іноземних школах, а також — про особливості поєднання навчального процесу з дистанційною українською школою.

Репортерці НВ вінничанка розповіла про те, який формат навчання обрала для своїх дітей, а також поділилася планами на майбутній навчальний рік.

Про обраний формат навчання

Ми з Вінниці. Разом із трьома дітьми виїхали з України ще в березні. Двоє дітей навчаються в початковій школі, а старшій дитині — 10, за українськими мірками вона — в середній школі, вже закінчила четвертий клас. У вересні піде до п’ятого класу, але за італійськими мірками це ще останній рік у початковій школі.

Позаяк із житлом не змогли нормально організуватися, діти пішли до школи аж у травні. Нам допомагав соціальний фонд. Відколи ми вже організувались із житлом, чекали зустріч у шкільному секретаріаті майже два тижні. Це характерно для місцевості, вони самі називають це tempo italiano — розуміють, що вони такі «швидкі».

Після того як ми відвідали секретаріат, нам одразу зателефонували зі школи й ми в той же день пішли знайомитись з обстановкою. У школі, яку нам порекомендували, одночасно є також і відділення для дошколярика, яке не дуже схоже на садочок, бо там немає спалень і ліжечок для сну, проте є іграшки та столи для занять.

Вже наступного дня ми прийшли на перші заняття. В цій школі діти навчаються з 8:00 і приблизно до 15:30. Є обід, але через те, що наші діти тільки приїхали і в них адаптаційний період, нам запропонували залишатися тільки до обідньої перерви і лише два дні на тиждень із шести.

Про українське дистанційне навчання

Ми не поєднували українське та італійське навчання. І навіть тоді, коли ми приїхали, та ще не пішли до школи, теж не поєднували, тому що в моїх дітей був дуже великий стрес від дистанційного навчання ще під час ковіду. У середньої дитини були нервові зриви з цього приводу.

Під час ковіду дитині дуже складно було зосередитися. Він на той момент пішов до першого класу, перша «дистанційка» випала в кінці вересня, бо одна дитина у класі захворіла і звичайно клас пішов на дистанційку. Вересень, тільки початок. А потім вийшли ці гойдалки, що то йдемо до школи, не йдемо. Тобто портфель уже спакований, а раптом: ні, дитино, я тебе зранку будити не буду, ти зранку не йдеш до школи. Він у мене дуже акуратний хлопчик, любить свій порядок. І коли цей порядок порушували, його це бентежило.

Про навчальний процес

Навчання повністю італійською мовою, також організовані курси для тих, хто приїхав — в основному це, звичайно, українці. Дітей з уроків забирають із основного класу в інший кабінет, вчитель там допомагає їм із базовими словами, вони розбираються із вимовою тощо. Перший урок складався з простих речей. Наприклад, їх навчали таким фразам як: «Можна вийти?», «У мене щось болить», «Я голодний», «Я хочу пити», «Мені потрібна допомога», «Дозволь з тобою погратися» та інше.

Наших дітей всі максимально підтримували. У школі є діти також із України, які приїхали трошки раніше, ніж ми. Крім того, є багато дітей, сім'ї яких переїхали в Італію з Молдови давно. Тому діти можуть спілкуватися між собою також російською.

У школі організовують екскурсії: у травні була поїздка для другого класу, але ми її пропустили, але інша дитина, та, що в четвертому класі, потрапила на автобусну екскурсію в музей. Обід брали з собою — він не надавався, але екскурсія і все інше було оплачено комуною. Це типу міськрада, міський департамент.

Оцінок дітям не ставлять. Англійська мова слабша, ніж була у нашій школі, тому моя дитина, яка в четвертому класі, тут просто цар і бог англійської мови. Її дуже хвалила вчителька за знання. Проте в українській школі нам потрібна була допомога репетитора, там цей рівень був недостатнім.

Про інклюзивний підхід

Що ж до меншої дитини, якій зараз п’ять рочків, то в нього, звичайно, адаптація була найтяжча. Маленька дитина, незрозуміла мова, свій характер. У нього — слабозорість, тож він потребує інклюзії. У школі мене попросили на перший час бути з ним.

На даний момент дитина буде в школі лише до обіду. Там дуже вввічливі, дуже відкриті вчителі. Сказали, що йому буде потрібен персональний супроводжуючий, який зміг би зайняти його так, аби це було і безпечно, і цікаво, і корисно. Тому враховуючи, знову ж таки, tempo italiano, ми підготували документи, зараз очікуємо запису до вузького спеціаліста. Це нормально тут, чекати шість-сім місяців, але позаяк у нас інвалідність, оформлена в Україні, і по дитині видно, що вона не бачить всього, що їй треба, то в неї першочерговий запис із пріоритетністю. Тому ми чекаємо свого запису до офтальмолога лише два місяці, зараз залишився місяць. Для Італії це — надзвичайно швидко.

Крім офтальмолога, який дає висновок про зір дитини, треба ще висновок від психолога, педагога, інклюзивних педагогів. У нас в Україні таке надає ІРЦ, інклюзивно-ресурсний центр. Тут, в Італії, цим займається одна людина, нейропсихіатр. Ми також вже записалися до нього на прийом. Потім будемо дивитися, як комуна відреагує на наш запит щодо персонального вчителя — наставника для дитини.

Про повернення в Україну

Як я вже казала, ми — з Вінниці. Здавалося, що це — більш-менш спокійне місто, але коли туди прилетіло і впало в такому місці, де ми часто буваємо… Це дуже повернуло мене на місце: я зрозуміла, що поки не треба поспішати повертатися, бо не ясно, що буде далі.

Звичайно, ми хочемо повернутися додому. Але в Україну, де буде спокійно. Туди, де не треба переживати, де я не маю з трьома дітьми з температурою ховатись у підвалі — початок повномасштабної війни нас застав із хворобою у двох дітей із трьох.

Нагадаємо, на Вінниччині спеціальна комісія, на чолі з рятувальниками, проінспектувала укриття у закладах освіти в п’ятьох громадах Тульчинського району. Чи є у школах достатня кількість укриттів? На скільки вони відповідають вимогам ДСНС?