"Ніколи не здаватися": історія Романа Олексіва, який вижив після ракетного удару по Вінниці

Львів. 35 операцій, ще вдвічі більше наркозу, довготривале лікування і відновлення у Німеччині, реабілітація, яка продовжується, – це майже трирічний шлях 10-річного Романа Олексіва зі Львова. Того фатального дня, 14 липня 2022 року, коли російська армія о 10 ранку завдала три ракетні удари по центру Вінниці, там був Роман із мамою Галиною. Вони приїхали до дідуся та бабусі і якраз прийшли на огляд у медичну клініку. Роман вижив дивом.

Радіо Свобода розповідає його історію.

Російський підводний човен у Чорному морі випустив три ракети «Калібр» по центру мирного міста. Внаслідок удару тоді у Вінниці загинули 27 людей, серед них 3 дітей і також 29-річна Галина Олексів. Її син – 7-річний Роман – вижив. Хлопчик отримав 45% опіків тіла, 35% – були внутрішні опіки, настільки глибокі, розповідали лікарі, що місцями навіть досягали кісток. Обгоріло обличчя, верхні та нижні кінцівки, дихальні шляхи. У хлопчика був закритий перелом лівої руки та три ракетні осколки у черепі.

Дитину евакуювали з Вінниці у Львів, далі – у Дрезден (Німеччина). Він ходив зі спеціальною компресійною маскою на обличчі протягом двох років.

Сьогодні Роман Олексів у рідному Львові відвідує школу, займається танцями, музикою – це теж його реабілітація. Весною здобув перемогу на міжнародному конкурсі баяністів-акордеоністів InterSvitiaz Accomusic 2025. Тато Ярослав – композитор, баяніст, педагог, а мама Галина була акордеоністкою, викладачкою.

«О, Боже, який ти став високий», – цими словами Романа зустрічає його фізичний терапевт. Та й розмір ноги у хлопця – вже 38. Таким був і у його мами. Роман показує, що взув мамині кросівки: «Мамине взуття. Я доріс і тепер воно – моє».

Він вже виріс … Він каже, що як дорослі люди може у таких кросівках ходити. Виявляється, що він уже таки виріс, – продовжує тато Романа – Ярослав.

Батько розповідає, що з сином говорять про все, що хлопець пережив. Немає заборонених тем, ані запитань.

Ярослав Олексів, який є досвідченим педагогом, музикантом, композитором, знав, що потрібно з сином говорити про найважчі моменти, бо розумів, що колись настав би час і було б складніше про пережите говорити.

Зрештою, про те, що сталося, він вже дуже багато розказував, ще в перші роки. Перші пів року він кожний ранок починав розповіді, як це все відбувалося, як це все було. Мене не було там під час трагедії, а він перші пів року все виговорив. Він кожного ранку вставав близько п'ятої ранку і починав розказувати, що сталося, як вони заходили, як відбувся приліт ракети, як він вибирався, – розповідає Ярослав Олексів.

Бабах – мене відкинуло в стіну. Я встаю, бачу що все горить, нічого не видно – видно лише світло вихід і я пішов вперед. Стрибав по каміннях, не чув лівої руки й правої ноги. Я трішки йшов, трішки повз, трішки сідав. Так і дійшов, – розповідав про той жахливий день Роман Радіо Свобода у 2023 році.

Якщо пригадує якісь нові подробиці, то сьогодні це все переосмислюється по-іншому. Відвертість Романа і цілковита довіра з батьком виліковують хлопця.

Якщо говориться вже не вперше, то йому легше про це казати й він каже спокійно. Так само розмови про маму: якщо постійно говоримо про маму, то ми спокійно згадуємо, згадуємо гарні моменти, які у нас були. І це, навпаки, приємно. І для нього це такий, як якийсь промінчик тепла і згадки про маму. І це важливо проговорювати. Не можна просто мовчати. Ми постійно їздимо до мами на цвинтар, практично, через день там буваємо. Він приходить, ставить свічку, посидимо трішки і їдемо додому. Тобто, це наше таке життя, без приховувань, – зауважує Ярослав Олексів.

Внаслідок отриманих травм Роман три перші дні провів у реанімації у Вінниці. У цей час тато розривався між похороном дружини та важкопораненим сином.

Романа перевезли у Львів, звідти у Жешув (Ряшів) і літаком – у Дрезден. Перші місяці вони з татом жили у шпиталі. Операції, операції, операції. Адже у Романа були опіки 3 ступеня всієї голови та обличчя, рук і ніг. 45% тіла було уражене опіками по обидва боки тіла. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком – ішла боротьба за відновлення.

Протягом двох років дитина ходила в спеціальній компресійній масці на обличчі, яка допомагала захищати шкіру і запобігала утворенню рубців.

На початку йому було незручно, маска була незрозумілою для нього. І з боку люди дивилися і не розуміли. Всім треба було пояснювати. І він мав звикнути до такого ставлення, до себе, у цій масці. Але згодом, коли пройшов час, звик і йому вже було навіть незручно, коли він без неї був. Але, коли її зняв, звичайно, йому стало легше, особливо влітку. Ми маску щодня знімали увечері, оскільки змащували обличчя кремами. Все тіло змащував, – розповідає Ярослав Олексів.

У Дрездені Роман відвідував школу, вивчив німецьку мову. Восени 2023 року повернувся з татом у Львів. Але невдовзі знову довелось їхати в Німеччину. І згодом повернувся додому.

Він хотів повертатися з Німеччини, тому що там емоційно було ще важче. Тут він відчув спокій, щасливий. Любить школу, там у нього багато друзів. Ми можемо піти чи поїхати до дідусів і бабусь. Всі поруч, допомагають. І це для нього важливо. У нього тут сяють очі. Зараз треба йому трішки дати час відійти від цих операцій: 35 операцій і ще удвічі більше наркозів, які він отримав, це дуже багато. Дитина має насолодитися дитинством, – каже тато Романа.

У свої 10 років Роман дуже витривалий і життєрадісний. Каже, що навчання у Німеччині багато йому дало. Окрім вивчення німецької мови, він побачив іншу культуру, познайомився з новими людьми та й ознайомився з німецькою системою освіти.

Коли я з української школи перейшов у німецьку, було якось дивно. Наприклад, ми ділимо по одному, а вони – по-іншому, як і множать. А потім приїжджаєш в Україну, робиш вже, як в Німеччині. Порівнюю з Німеччиною, але в Україні – набагато краще, тому що, наприклад, із кимось в Україні подружився, то вже твій друг. Найчастіше у школі в Німеччині мене питали, що зі мною сталося. Якщо це дорослі питали, я пояснював. Якщо це маленькі діти, то не сильно вони на мене звертали увагу, тому що ще не розуміють. Питали, як у Львові, чи багато тривог, чи дуже небезпечно в Україні. Таких речей багато запитували, – говорить Роман Олексів.

Хлопчик любить читати, продовжує займатися музикою, грає на баяні, займається танцями. Це дуже добра реабілітація для рук і ніг. Тато, як професійний музикант і педагог, займається з сином і вдома.

Фізично на баяні слід докласти зусилля і так само треба думати, тому що права рука треба думати, що грати, і ти ще заодно тягнеш, щоб звук був, щоб повітря йшло, і це так само мені добре на ліву руку. У мене з лівою стороною ніби все добре. Просто в мене був перелом і він зажив, там і штирі ставили мені й багато чого іншого. А з правого боку трохи гірше, тому що я не можу підняти стопу. І з правою рукою в мене так само пальчики, вони не можуть дуже сильно рухатися. Тобто, сили немає такої, – розповідає Роман.

Тому в нього продовжується реабілітація з фізичним терапевтом, відвідує він і плавання. Щоденний графік занять – досить щільний.

Ми мусимо ходити на терапію, тобто відвідувати й танці, і музичну школу. Це є також для нього реабілітація. Все мусимо поєднувати. Він не може все витримати. Як доросла людина. Як і кожна дитина, хоче побавитись, відпочити, піти погуляти. Зараз почнуться канікули й ми поїдемо у Вінницю. Маємо у липні поїздку в Лондон, там буде презентація фільму про Ромчика та українських дітей, які постраждали від війни. Також ці поїздки для нього дуже корисні. Я дуже пильную його емоційний, психологічний стан, – каже Ярослав Олексів і жартує, що не кажуть, що Роман його син. А він – тато Романа.

На запитання, чого його за цей час, майже три роки, навчив син, відповідає:

О, він багато чого навчив. Він завжди говорить не здаватися. Це його така коронна фраза. Він багато таких дорослих речей інколи говорить, що я навіть вражений, що він став такою дорослою людиною. Я його спочатку сприймав, як дитину, а зараз як справжнього свого друга, підтримку для себе. І ще він завжди на себе бере дуже багато обов'язків. У свої 10 років Ромчик дуже дорослий, – зазначає Ярослав Олексів.

Роман розуміє, що спілкуватись із журналістами, бувати на заходах це ще і його дитяча відповідальність, щоб розповісти світові про війну в Україну. Бо він один із багатьох українських дітей, які постраждали у російсько-українській війні, постраждали від російських обстрілів по містах і селах.

Роман мріє про канікули, щоб набігатися, поспілкуватися із друзями, помандрувати, мріє, що змайструє машину. А Ярослав Олексів мріє, щоб син був людяний, добрий, щасливий.

Сьогодні вже є пропозиції поїхати на лікування за кордон. Бо далі потрібно проводити пластичні операції, продовжувати реабілітацію.

За словами медиків, Романа доведеться оперувати до 18 років, тому що шкіра піддається процесу росту, а шрами не ростуть пропорційно і тому ці ділянки тіла потрібно лікувати й проводити корекцію, тобто лікувати за допомогою пластичних операцій.

Але при цьому дитина має відчувати дитинство, тішитись життю, трішки відпочити від лікарень і операцій, каже тато Романа, і його підтримка, цілковита посвята синові роблять дива.

Нагадаємо, Роман Олексів - дитина, яка вижила після ракетного удару “калібрами” по Вінниці 14 липня 2022 року, відвідав свого дрезденського лікаря інтенсивної терапії, який три місяці рятував життя хлопчика у реанімації. Про щемливу зустріч розповів у Фейсбук батько мужнього хлопчика.