Унікальна виставка про особисті речі вʼязнів концентраційних таборів відкрилась у Вінниці

У Вінниці відкрилася унікальна пересувна виставка #StolenMemory, яка крізь особисті історії повертає голоси людям, чиї долі були зламані нацистським режимом. Проєкт, реалізований спільно з Освітнім центром «Простір толерантності» та Арользен Архівами за підтримки Музею Вінниці, приурочили його до 82-ї річниці вигнання нацистів з міста. 

Експозиція розповідає про українських в’язнів концентраційних таборів часів націонал-соціалізму, а також демонструє зображення особистих речей – мовчазних свідків трагедій, які були відібрані під час арештів і десятиліттями чекали на повернення своїм родинам.

Окрім вступної частини, виставка складається з двох блоків. Перший має назву «Знайдені». Він розповідає історії людей, чиї особисті речі вже вдалося повернути родинам. У другому блоці, «Розшукуються», представлені особисті речі українців, які досі чекають на повернення. І саме через нього Арользен Архіви звертаються до місцевих волонтерів, перш за все молоді, по допомогу. Кожен і кожна може вирушити на пошук слідів в’язнів та їхніх родин і підтримати Арользен Архіви у їхньому прагненні повернути особисті речі.

За слова директора «Музею Вінниці» Олександра Федоришена кожна суспільно значуща подія орієнтована на широку аудиторію відвідувачів і виставка #StolenMemory не є винятком.

Ця виставка говорить про локальні історії людей у глобальному геополітичному контексті Другої світової війни, актуалізуючи події більш як 80-річної давнини з тим, що ми, на жаль, переживаємо сьогодні. Водночас вона має практичну мету – допомогти знайти нащадків людей, чиї особисті речі були залишені за насильницьких обставин. Цінність цих предметів не в матеріальному, а саме в історіях, які вони зберігають, і у можливості відновити зв’язок між родинами, громадами та минулим, – говорить Олександр Федоришен.

На стендах, розміщених на другому та третьому поверхах Вежі Артинова, зображені «особисті речі» – це власні речі, які забирали націонал-соціалісти у вʼязнів після прибуття їх до концентраційних таборів. Часто це були обручки, годинники, перові ручки або портмоне з фотографіями. Завдяки виставці й проведенню кампанії #StolenMemory, Арользен Архіви разом із волонтерами зі всієї Європи докладають зусиль для того, щоб повернути ці речі родичам вʼязнів. З початку старту «Кампанія 2016» відшукала вже більше ніж 1000 родин.

Вперше, саме в Україні, виставка показує зображення таких особистих речей та розповідає про долю шести українців – жертв нацистських переслідувань. Виставка організована у співпраці з громадською організацією «Київський освітній центр «Простір толерантності» і демонструється в багатьох локаціях по всій країні. Освітній центр «Простір толерантності» є розробником травмочутливих освітніх матеріалів та пропонує психосоціальну підтримку молоді, педагогам і журналістам. Фінансується виставка коштом Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

Серед тих, чиї родини досі розшукуються, – Михайло Кіхтенко/Кітченко. Він народився в 1915 році в с. Кутищі (ймовірно сьогодні це Малі або Великі Кутища) Хмільницького району Вінницької області. Сімейний стан: одружений, одна дитина, професія: кухар. 3 грудня 1942 року його перевели з концтабору Гросс-Розен до концтабору Дахау та інтернували там як так званого в'язня «захисного ув'язнення» під номером 40806. Він залишався в таборі лише одинадцять днів і 14 грудня 1942 року був депортований до концтабору Нойєнгамме, де його зареєстрували під новим номером в'язня 12767. На жаль, нам невідомо, чи пережив Михайло Кіхтенко переслідування та повернувся на батьківщину. Кишеньковий годинник з капсулем та ланцюжком чекають на повернення. Арользен Архіви та Музей Вінниці звертаються до всіх, хто може володіти інформацією про його родину: допоможіть повернути пам’ять і особисті речі рідним.

Біля 70 з 2000 особистих речей жертв нацистських переслідувань походять з України. З початком російської навали активний пошук їхніх родин був навряд чи можливим.

Нова виставка, що експонується в Україні, є свідченням початку цих важливих пошукових робіт безпосередньо в країні, – зазначила Анна Маєр-Осінські, менеджер зі звʼязків з громадськістю Арользен Архівів для регіонів Центральної та Східної Європи. – Ми запрошуємо, особливо молодь з України та Європи, стати частиною зростальної мережі волонтерів. Вони допомагають не лише в пошуку родин, а й зберігають імена, обличчя та історії переслідуваних живими. І нагадують, що мир в Європу сам не прийде.

Арользен Архіви – це міжнародний центр жертв нацистських переслідувань з масштабним, розгалуженим архівом жертв і тих, хто пережив націонал-соціалізм. Зібрання з інформацією про майже 17,5 млн громадян належить Всесвітній документальній спадщині ЮНЕСКО. Вона містить документи про різні групи жертв нацистського режиму і є важливим джерелом знань у сучасному світі.

Як відвідати виставку

Виставка працюватиме до 10 квітня. Детальнішу інформацію можна довідатись на фейсбук-сторінці Музею Вінниці.

Час роботи: середа-неділя, з 12:00 до 17:00.

Вхід безкоштовний.

Окрім того, ця виставка у банерному форматі експонується у стінах Вінницького технічного фахового коледжу за адресою вул. Хмельницьке шосе, 91/2.

Експертна думка

Польська письменниця, журналістка та культурна антропологиня Кароліна Сулєй свого часу ретельно дослідила тему життя в концтаборах через призму одягу та зовнішнього вигляду. Авторка розповіла про їхнє значення для тих, хто був позбавлений гідності, прав і навіть власного імені:

На початку функціонування концтаборів новоприбулі ув’язнені отримують «на вході» білизну, зазвичай шиту спеціально для них, казенну. Тканина — різновид бархана, грубого бавовняного полотна, твердішого й не такого теплого, як фланель. Колір — сіро-синій у дрібну смужку. Для жінок сорочка з півокруглим вирізом під шиєю, на товстих шлейках. Чоловіки отримують звичайний піжамний крій.

Нам роздали якісь недопрані сорочки, чий колір вагався між білим, сірим та іржавим. Білизни таких фасонів, які ми там побачили, не носили, мабуть, навіть наші прабабусі, — розповідає у свідченні для музею про своє прибуття до концтабору Аушвіц Розя Шварцман.

Труси, як пише Марія Єзєрська, «були дуже кумедні, з клапаном, на зав’язках і страшенно незручні». До того видавали шкарпетки, в’язані командою Strickerinnen у Равенсбрюку, або панчохи зі спеціальної табірної «колекції». Були вони сірі, у дрібну смужку, і грубо в’язані на спицях. До панчіх мали видавати круглі ґумові тасьми, бо поясів у Аушвіці не передбачалося, але ґумок ув’язнені також не діставали. До того ж табірні аксесуари до панчіх можна було носити лише в зимовий період, який незалежно від погоди тривав від листопада до березня.

Що довше функціонували концтабори, то менше залишалося білизни, шитої спеціально для табірних потреб, — так само як і роб. А отже, до в’язнів — і чоловіків, і жінок — потрапляло дедалі більше білизни, відібраної в євреїв.

Ми вдягали сорочки й кальсони на мокрі тіла. Сорочки переважно дитячі й не сходяться на шиї, усі без ґудзиків; багато хто з нас отримує замість кальсонів жіночі трико або плавки, — згадує прибуття до Аушвіцу Єжи Квятковський.

Подрузі Зоф’ї Павловської на вході до Майданека видають білі, обшиті мереживом шовкові труси та латану просту сорочку, яку носять сільські жінки. Сорочка завелика, труси дитячі. Зоф’ї також не пощастило:

Шовкова, ажурна на грудях сорочка цитринового кольору, зі стрічечками (гарнесенька!), а до цього труси з бархана нижче колін у темну клітинку. […] Мають принаймні таку перевагу, що в міру добре збереглися. Натомість, вочевидь, для краси, замість ґумки в поясі в них втягнуто шматок паперового шпагату, як для пакування. Він врізається в тіло.

З припасовуванням білизни жінки справлялися за допомогою розмаїтих шворочок, ґудзиків і стрічок. Шнурки чудово слугували як пояси для панчіх. Також можна було причепити панчохи до трусів аґрафками або петельками з ниток, за які зачіплювали ґудзики. Це вимагало «організації», тобто дій крадькома, поза рамками табірного права. Кожен додатковий організований предмет білизни, якщо його помічали, з диким запалом конфісковували наглядачі.

Багато жінок не могло примиритися з відсутністю бюстгальтера.

Ліна Березін розповіла у свідченні для Яд Вашем, що, на відміну від подруг, вирішила діяти — адже, зрештою, була професійною кравчинею. Її сестри під час реєстрації в Біркенау отримали чоловічі куртки. Вона зауважила, що куртки мають чудові підкладки. Відразу їх відпорола. Потім зі своєї чоловічої куртки усунула три ґудзики. Віддала денний раціон їжі за голку, яку знайшла товаришка. Зі стрічки, якою обшитий був барачний плед, вишарпала нитку. Бракувало тільки ножиць — але знайшла шматок скла. Пошитий таким чином бюстгальтер вона носила сім місяців — аж до визволення.

Я одна на тисячу мала таке вбрання, — розповість вона через багато років.

Марґо Берлін, своєю чергою, мала гребінь. Вона працювала в Райхенбаху, підтаборі концтабору Ґросс-Розен, на заводі зброї. Оскільки була інспектором праці, могла вільно збирати шматки дроту. Із них вона зробила собі гребінець і два бігуді для завивки волосся — гребінь через багато років вона передала до музею Яд Вашем.

Після перших місяців деякі жінки настільки освоїлися з табірними структурами й неписаними законами, що були спроможні роздобути білизну кращої якості. Ті, які отримували пакунки з дому, Деякі з ув’язнених, переважно польки, від кінця 1942 року могли отримувати від сімей пакунки. Спершу існувало обмеження щодо ваги (до чверті кілограма) та частоти надсилання. Не можна було надсилати ліків, деяких продуктів, листів і фотографій. обмінювали отриманий провіант на міланезові сорочки — писк табірної білизняної моди. У бараках з’являлися також нічні сорочки, а навіть халати, що вважалося найбільшою розкішшю. Виникла історія легендарного пурпурового оксамитного халата який вдягався «на щастя» і який треба було передавати наступним подругам по неволі в шостому блоці Аушвіцу, для тих, хто виходив із санчастини.

Кристина Живульська добре запам’ятала свою першу нічну сорочку. Тоді вона вже працювала у Effektenkammer. Це був подарунок від подруги, яка, передаючи його, тріумфально оголосила: «Тепер ти нарешті людина». Кристина сумнівалася, чи можна носити сорочки після загазованих, на що почула: «Померлим усе одно, а якби ти бачила, скільки вони того вивозять! Ми маємо голі спати? Я не така дурна». Отож Кристина заснула на нарах у новій сорочці, повторюючи собі подумки: «Важливо, що я маю сорочку, що по мені не повзають воші, що в мене росте волосся».

Туга за чистотою, інтимністю, практикованою на свободі, означала тугу за людяністю.

Мати зайву білизну для рядових ув’язнених у концтаборі зазвичай було чимось неможливим, але вони розв'язували це питання «освіжуючи» наявне вбрання. Ритуалом, який відбувався на свята і неділі, було прання. Тоді за скибку хліба, часник або цибулю з отриманих пакунків треба було купити додаткову воду. Чашка води — одна скибка.

Марія Сліш-Ойжинська послідовно, щотижня, прала в Біркенау свою білизняну сорочку з білого полотна.

Вона не була чистішою ані білішою, але вистачало самого факту, що її прали, — зазначить вона в листі до директора музею Тадеуша Івашка. — Через багато років я бачу, що ці дрібниці мали величезне моральне значення. Німцям не вдалося перетворити нас на тварин. Навіть попри голод, бруд, воші, діарею, сморід ми були людьми. Ми тужили за прекрасним.

Нагадаємо, виставка складається з кількох блоків. Так, під заголовком «Знайдені» виставка #StolenMemory привертає увагу до особистих речей, які вже вдалося повернути.